Элли, 41 - 8 февраля 2007 12:07

[COLOR=darkblue][B]К записи от 02.02.07 16:44[/B][/COLOR]

[COLOR=blue][B]Маленьке диво[/B][/COLOR]

[I]Дякую тобі, Софі, за неймовірний настрій, яким ти надихаєш мене! [/I]

Ланцюжок слідів, трохи нерівний, але це не важливо. Рипіння снігу під великими чоботами, але несподівано - тиша. Немов весь світ завмер, чекаючи на щось важливе, надзвичайне....
Синє волосся заплетене у величезну множину косичок та накрите малесенькою шапочкою із смішними довгими вушками-ланцюжками. Великі, ще трохи дитячі очі щедро підведені чорним. У по-модному обскубаній строкатій брові - невеличке кільце з сяючим камінцем...
Продвинута молодіж.
Ця дівчина, яка немов зійшла зі сторінок авангардного роману - вона так дивно виглядає на недоторкано-легкій красі зимового лісу, що здається - це лице вигадка, невміло намальований комікс.
Вона обережно ступає по сяючій білині снігу, інколи навмисно ворушить його чобітком. Але зараз - зараз вона завмерла, мовчки дивлячись на щось, чому не місце тут. І справді - звідкіля взятись у тихому, зовсім безлюдному полі чудовому та фантастичному?
Але воно тут.
Сяюча у дзвінких проміннях полудневого сонця, різна, примхлива, неймовірно красива скульптура із льоду.
Вона так сяє та грає райдужними відблисками, що здається - невідомий скульптор-ювелір вирізав цю красу з цільного алмазу, надавши неживому матеріалу життя чарівними формами.
Дівчина торкається крижаного чуда кінчиками пальців, роздивляючись, вона не вірить власним очам. Пальці німіють від холоду, по ніжним білим долоням стікають краплинки - але вона не звертає на це уваги.
Неймовірно красива різна статуетка ельфа зачаровує та примушує навіть затримати подих, відчуваючи, як щось чарівне дзвенить поряд не промовленими словами.
Дівчина, яка зовсім випадково опинилась тут, яка могла пройти поряд, та не помітити чуда, мовчки схиляється перед скульптурою. І серце її б’ється трішечки частіше, немов відчуває чари кохання, якими сповнене чудове створіння невідомого майстра.
А може майстром чуда і є кохання?
Ланцюжок слідів на сліпучо-білому снігу біжить далі. Вона йде, забираючи з собою у серці промінь дива. Великі, ще трохи дитячі очі сяють чарівною тайною, а на губах грає легка посмішка замріяної людини.
Вона прийде сюди ще - вклонитись зимовому янголу, віддати йому трішечки свого тепла, та відчути промінь кохання. Промінь невичерпної краси.

• 
• 
•