ENDIMION, 58 - 14 июня 2010 23:19

Тема розмов двох старих друзів, котрі зібралися за чарчиною коньяку, безумовно, напряму залежить від того, яка чарчина на рахунку. І коли чоловіки бачать, що друга пляшка от-от стане порожньою – розмови набирають глибинного, філософського змісту, та такого, що сам Діоген міг би позаздрити. Правда невідомо чому би він заздрив – коньяку чи філософським новаціям.
-Як лікар, я тобі мушу сказати – ми всі хворі і від того всі й помремо. От ти не віриш, а я як лікар тобі кажу… Так, того, давай вип’ємо… хех…добре… так от… про що це я? Ага про смерть…
-Про хвороби, підказую я доправляючи до рота лимон.
-Так. От ти хворів на грип, чи там скарлатину. Знаю хворів. А то все віруси, і вони не вмерли. Думаєш їх убили ті антибіотики – дудки – живі вони у вигляді осколків. Усі живі. Наш організм до пори до часу з ними бореться, а коли їх – Вадим для певності так махнув рукою, що я ледь встиг піймати пляшку - стає багато, ну, тобто ти розумієш – критична маса – тоді кілька місяців і все, гаплик і музика. Далекі родичі не впізнають навіть – а це все віруси, вони кляті…
Під отаку оптимістичну бесіду була допита пляшка, був проведений дискус про необхідність третьої і був навіть досягнутий консенсус, але як то часто буває у нас українців – далі слів діло не пішло – ослабли геть.
Ота порожня п’яна розмова згадалась мені нещодавно, і я зрозумів, що насправді вона зовсім не порожня. Чим ми старші – тим більше в нас отих вірусів, і сюди на сайт ми приходимо по саме нікуди напхані вантажем наших минулих романів і відносин, наших суб’єктивних уявлень про порядність інших. Ми, принаймні багато з нас, приходимо на сайт з метою конструювати нові відносини, і дивуємось – чому не вдається? Причина, на мою думку у нас самих, у тому нашому досвіді, який спотворив нашу психіку. Склалося певне життя – ми не любимо, навіть ненавидимо оте наше усталене життя, але і змінювати щось боїмось. В молодості все було так просто. А тепер? Віруси, то все вони кляті… Ми боїмось кохати, ми боїмося тонути в очах, боїмося повірити і навіть, коли бачимо – це та людина – знаходимо в ній якісь недоліки, щоби сказати – «Та він зелений той виноград», а в відповідь почути - "А очень-то и хотелось".І живемо собі далі – тихо усталено – так собі тихенько гниємо в нашій фортеці, яку самі і вибудували. Вибудували навчені вірусами зрад і невдач, розчарувань і втрат. А ще - така вже країна, така економіка и «жизненный уровень» - багато з нас живе зі своїми батьками. Дивно, але більшість, батьків - людей, безумовно, шанованих і порядних, які люблять своїх давно дорослих дітей намагаються прожити життя тих дітей. Вони намагаються прожити за нас! І ми погоджуємося на то! Ми живемо під девізом – хай лихо, аби тихо! Що це з нами? Втома і зневіра – критична маса вірусів в нашій хворій голові.
Ми намагаємося скласти пазл, зарані себе прирікши на поразку, бо ми не віримо в успіх, або і не хочемо його. Тоді чому ми тут? Чого ви сюди прийшли? Та ми дурніші за Блондинку, яка вихвалялась, що склала пазл за два місяці, хоч а в інструкції було написано – «до трьох років»… Вона хоч вірила… А ми просто граємося продовжуючи калічити свою і чужі душі…

• 
• 
•