Я живу на кладовищі. Кожен день ходжу по алеям, бачу могили, часом бачу обличчя померлих – одні усміхнені, інші насуплені, треті просто байдужі. Вони, ті обличчя, як і годиться небіжчикам, не помічають мене, не звертають на мене жодної уваги – у них, у небіжчиків, свої справи. Інколи мені хочеться поговорити з кимось із них, але я себе вчасно стримую, і пояснюю собі, що він, чи вона давно (чи недавно) мертві, що говорити нам, власне, немає про що. Так і іду мовчки. Бо тих людей, котрими я дорожив, кого любив і поважав вже немає. Тобто у фізичному розумінні (дай Бог їм здоров’я) вони процвітають і здебільшого гладшають і починають запливати жиром, а от в іншому, людському вимірі, вони зникли для мене, як і я для них. Моє кладовище – то дивне кладовище живих людей, які померли тільки для мене. І та, дивна, смерть, також, страшна. Люди є, вони ходять, живуть, їдять, займаються коханням, а їх немає. Я їх втратив, а вони втратили мене. На тому кладовищі колишні друзі, кохана, просто добрі знайомі. Ми з ними вітаємось – але і вони і я знаємо – ми чужі, як бувають чужими могили одна одній, як чужі один одному солдати полеглі в бою – ще недавно були разом, бігли на ворога, об’єднані існуванням цього самого ворога, щось там кричали, а потім шрапнель і гора трупів абсолютно чужих один одному. Тут не кладуть на могили квіти, і дат смерті як таких немає. Немає і дат народження. В житті ми звикли, що народження і загибель це короткі миттєвості початку і кінця. Ці миттєвості у пролітають у нас на очах, викликаючи радість чи горе. Та тут все інакше. Хто скаже – коли і як народжується кохання, скільки потрібно часу, квітів, поглядів. А коли воно помирає – скільки необхідно брехні, меркантильності, егоїзму, ліні? Скільки потрібно часу щоб стати друзями? А який термін необхідний для здобуття справжнього ворога? Тому на моєму кладовищі ніяких дат – для них тут немає місця. Кладовище й досі відкрите – сюди й досі потрапляють, тільки значно менше людей – з часом я став обережнішим і не впускаю до себе кого-завгодно. Я не хочу втрачати, але хто мене питає? Когось не хочу втрачати я, хтось не хоче втрачати мене, та кладовище живе по своїх законах – йому потрібні нові жертви. Отож сиджу замислений – як зберегти своїх друзів для себе, як зберегти себе для них?...
